Дослідження пам’яті крізь призму материнства: рецензія на стрічку “Паралельні матері”

Цього тижня в український прокат виходить новий фільм Педро Альмадовара із Пенелопою Крус у головній ролі. Минулого року саме “Паралельні матері” стали фільмом-відкриттям 78 Венеціанського фестивалю, де Крус отримала нагороду за Найкращу жіночу роль.

Кирило Пищиков вже подивився стрічку і розповідає, чим може зацікавити стрічка окрім акторських робіт.

Анна (Мілена Сміт) та Джаніс (Пенелопа Крус) знайомляться одне з одним в палаті мадридської лікарні на останньому місяці вагітності.

Анна – неповнолітня і має складні стосунки з батьками. Джаніс майже сорок, вона професійно фотографує, а у вільний час шукає варіанти, як відкопати свого прадіда, похованого в братській могилі.

Жінкам призначено народити в один день, після чого їх долі драматично переплетуться.

Поетична назва нового фільму Альмадовара насправді криє в собі більше сенсів ніж це здається на перший погляд.

Окрім того, конкретного випадку, де Анна та Джаніс народжують майже одночасно, іспанський режисер говорить про материнство в найбільш його загальних сенсах, причому використовує для цього різноманітні прийоми.

У першу чергу Альмадовар всіляко підкреслює материнство сценарієм. Джаніс планує бути матір’ю одиначкою, так само як і її мама, бабуся та прабабуся. Анна ж взагалі росла без матері, адже остання завжди прагнула бути актрисою, а виховувати власну доньку не мала бажання. Саме тому, коли вона їде на гастролі зі столиці, фігуру матері для Анни починає Джаніс.

Всі ці історії досить цікаво римуються одна з одною, при цьому сюжет стрічки має декілька потужних поворотів, які змінюють ролі головних героїнь одне для одного.

При цьому іспанський режисер працює не тільки з материнською присутністю, але і з відсутністю фігури батька. Чоловіків в кадрі практично немає, за винятком антрополога Артуро (Ісраель Елехальде), що допомагає Джаніс викопати останки її прадіда з братської могили. Альмадовар цілеспрямовано вимальовує таку картину, де Іспанія постає країною безбатченків.

Таким чином режисер вже не просто пропрацьовує тему материнства, але і копає глибше, розмірковуючи про історію власної країни.

А ще на глибшому рівні Альмадовар працює з темою пам’яті при чому не тільки історичної.

Пам’ять в фільмі “Паралельні матері” є ключовим елементом для його розуміння, а іспанський режисер практично прямим текстом проговорює вустами героїні Пенелопи Крус досить просту, але універсальну для будь-якого часу думку – без розуміння власного минулого не можна дивитись у майбутнє.

Без пам’яті про себе, своїх пращурів та своєї історії неможливо рухатись вперед, і ця думка, звісно, буде актуальною завжди й для іспанця, й для українця.

Однак попри всі тонкі матерії “Паралельні матері” – чудове кіно з цікавим сюжетом й відмінними акторськими роботами, причому це стосується не тільки Пенелопи Крус – двадцятип’ятирічна Мілена Сміт аж ніяк не програє своїй досвідченій колезі в кадрі.

Окрім цього, Альмадовар майстерно поєднує мелодраму з гумором, при цьому не втрачаючи ритм стрічки – за дві години нова робота Альмадовара жодного разу не просідає та утримує увагу аж до самого фіналу.

Єдине в чому можна знайти слабкість “Паралельних матерів” – незавершеність деяких сюжетних ліній – Альмадовар наче дуже сильно хоче перейти до фіналу, й чи то спеціально, чи то випадково забуває поставити всі крапки над “і”.

Однак, цей мінус все ж не настільки значний, щоб пропустити її в кінотеатрах.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про найбільш очікувані фільми 2022 року.

Фото: IMDb

Кирило Пищиков