20 січня в український прокат вийшов новий фільм майстра моторошної фантастики Гільєрмо дель Торо.
Стрічка є однойменною екранізацією роману Вільяма Ліндсі Грешама 1946 року, одна її назва може збити з пантелику глядачів, що звикли до більш класичного дель Торо з монстрами та містикою. “Алея жаху” – в першу чергу, кіно про жахи психологічні й потаємні, аніж про реальні, проте й тут не все так просто.
Кирило Пищиков розповідає, які ще секрети таїть в собі нова стрічка Гільєрмо дель Торо.
Рецензія на стрічку “Алея жаху”
Дія починається на межі 30-х та 40-х років XX століття. Стентон “Стен” Карлайл (Бредлі Купер) спалює домівку й починає шукати роботу.
Доля заносить його в бродячий цирк, де чоловік, на ім’я Клем (Віллем Дефо) пропонує йому роботу “принеси-подай”. Однак амбіції Стена виходять за рамки фізичної праці, тому він починає опановувати професію менталіста, що прикидається екстрасенсом, а на справді “читає” людей за зовнішністю.
А до того ж головний герой в цирку знайомиться з вродливою молодою артисткою Моллі (Руні Мара) й одразу ж захоплюється нею.
Все це призведе до похмурої подорожі, де Стен пізнає не тільки рамки власного таланту, але й власної совісті.
Навіть якщо не знати, що нова стрічка Гільєрмо дель Торо – це екранізація американського роману, її суть все одно зчитується.
“Алея жаху” – це велична оповідь про темні закутки людської душі, коли один чи декілька неправильних поворотів по її вулицям можуть призвести до нищівних наслідків.
Захмарні амбіції Стена Карлайла штовхають його все до більш й більш сумнівних вчинків, яким він наче й не дуже спирається.
При цьому Гільєрмо дель Торо обирає досить цікавий тон для свого фільму, що можна умовно поділити на дві половини: “карнавальну” й “міську”.
Поки дія відбувається в бродячому цирку режисер уміло експлуатує чудернацьку атмосферу цього місця – в цирку виступають диваки, атракціони карикатурно жахаючі й навіть огидні, а в кадрі йде дощ.
До того ж атмосфера в цирку все ж хоч і пронизана штучністю та трюками, деякі персонажі все ж серйозно говорять про силу карт таро чи про спілкування з привидами.
Власне, дель Торо досить тонко малює лінію між реальним і та надприродним – до фіналу так і не зрозуміло, чи була у всьому дійстві містика, чи все ж це просто випадок та наслідки дій героїв.
Коли ж дія переноситься в Нью-Йорк, Гільєрмо дель Торо врубає атмосферу нуару.
Кадр заповнюють чоловіки в костюмах та капелюхах, жінки у яскравих платтях, багаті інтер’єри монументальних хмарочосів, а дощ змінюється на сніг.
Також по темі: Кінець світу як сатира сучасності: рецензія на стрічку Не дивіться вгору Антиколоніальний пафос з бадьорим екшном: рецензія на стрічку Кінгс Мен Типова спортивна драма з Віллом Смітом: рецензія на стрічку Король РічардОднак зміна тону відбувається й у переході від циркової містики та трюків, до чистого психологізму, недарма одною з ключових рушійних сил стає психотерапевтка доктор Ліліт Ріттер у виконанні Кейт Бланшетт.
Її героїня, до речі, ще стовідсотково підпадає під типаж femme fatale, що ще більше підкреслює нуарність стрічки.
Цікаво, що в “Алеї жаху” обидві умовні половини Гільєрмо дель Торо дуже вміло зшиває, в чому йому допомагає хронометраж – так дві з половиною години можуть здатись аж занадто великим часом, але він потрібен мексиканському режисеру для того, щоб вибудувати портрети своїх героїв максимально правдиво і детально.
Власне саме тому 150 хвилин “Алеї жаху” не відчуваються чимось надмірним, адже тут практично не має зайвих сцен.
В хорошому сенсі, Гільєрмо дель Торо віддав данину класичним нуарам та американським романам з неоднозначними героями та подіями.
І дивитись на це набагато цікавіше ніж на його ж оскароносну, але більш однобоку “Форму води”, де все ж чітко було поділено на чорне та біле.
“Алея жаху” дарує глядачу зовсім інший досвід з усіма відтінками сірого та вкрапленням криваво червоного.
Нагадаємо, раніше ми давали рецензію на фільм Стоп-Земля.
Фото: IMDb
