Минулого тижня в український прокат вийшла чергова стрічка Метью Вона про супершпигунів Кінгс Мен.
Проте цього разу, замість сьогодення з крутими гаджетами, дія переноситься на початок двадцятого століття, а дивовижним шпигунським пристроєм вважається парашут.
Якщо в попередніх частинах Вон висміював сучасність та кіноштампи шпигунського кіно, то в новому фільмі режисер фокусує увагу на псевдоісторії, теоріях змови й досить серйозно критикує колоніальне минуле Великої Британії.
Що з цього вийшло, читайте в нашій рецензії.
В 1902 році під час англо-бурської війни герцог Оксфорда Орландо (Рейф Файнс) втрачає дружину, яка перед смертю просить чоловіка пообіцяти понад усе оберігати сина Конрада. Через дванадцять років над Європою нависає тінь Великої війни.
Переконаний пацифіст герцог Оксфордський намагається відвернути війну, і паралельно захистити вже дорослого Конрада (Харріс Дікінсон).
Однак планам герцога не судилося збутися – таємнича організація, в яку входять різноманітні відомі особистості початку двадцятого століття на кшталт Григорія Распутіна, Гаврила Принципа або Мата Харі, робить все, щоб посварити між собою європейських монархів і розпалити війну.
У відповідь Орландо організовує власну таємну організацію.
Тема Першої світової не часто з’являється в масовій культурі, однак в останні роки Голлівуд все частіше звертає на неї увагу.
Можна згадати “Диво Жінку” Петті Дженкінс чи більш серйозну роботу Сема Мендеса “1917”, або ж документальну стрічку “Вони ніколи не стануть старше” від Пітера Джексона.
Проте Метью Вон в новій роботі навмисно обирає шлях мало пов’язаний з історичністю і реальністю (що ріднить його з роботою Дженкінс), і саме тому в “Кінгс Мен” Велика війна стає декораціями для чергового жанрового експерименту.
Однак попри всю псевдоісторичність, антивоєнний пафос проговорюється героями “Кінгс Мен” досить прямолінійно.
Так пацифізм герцога Оксфорду пояснюється досить кривавим минулим та службою у британських військових силах.
Герой Рейфа Фейнса прямим текстом говорить сину, що можливість бути джентльменом на початку двадцятого століття напряму пов’язана з тим, що їх предки були жорстокими та не цурались насильства.
Таким чином Метью Вон не тільки ставить під сумнів велич Британської імперії, але прямо говорить про те, що вона побудована на крові та кістках покорених народів.
Причому антиколоніалізм в “Кінгс Мен” стосується не лише Британії. Російська чи Німецька імперії в цьому сенсі мало відрізняються від Британської, що підкреслюється навіть візуально, адже трьох монархів грає один і той самий актор Том Холландер.
Звісно, Вон використовує реальну схожість монархів і як можливість для жарту, в якому так само зашитий антиколоніальне послання.
Попри глобальні сенси закладені в “Кінгс Мен”, це ще і стрічка про батьків і дітей, а також про втрату близьких, що дуже логічно вписується в контекст Першої світової.
По суті саме болісне відчуття втрати мотивує головних героїв стрічки батька Орландо та сина Конрада.
Саме воно стає рушійною силою для створення таємної організації Кінгсмен.
Взагалі, хоча приквел місцями вийшов у Метью Вона більш серйозним, ніж попередні стрічки, в ньому все ж вистачає і типового безумства.
Лише сцена, де Распутін — в бездоганному виконанні Ріса Еванса — одночасно б’ється з головними героями й витанцьовує під “Калінку”, варта перегляду.
Взагалі в плані екшн-сцен Вон, як завжди, тримає планку – бійки поставлені дуже бадьоро, при цьому британський режисер продовжує шукати нові форми для його подачі.
Так в одному з боїв на мечах Вон взагалі дозволяє глядачу подивитись на бійку з точки зору саме меча.
Однак, хоча окремо Метью Вону вдається кожен з ключових елементів стрічки, в цілому тонально “Кінгс мен” виходить рваним – режисер так і не вирішує для себе, яким повинен бути новий фільм.
Антивоєнний та антиколоніальний пафос знаходиться неподалік з шаленими сценами та ідеями, в результаті чого стрічка страждає від постійних перепадів. Наче в ній насправді три різних фільми, що підміняють одне одного кожних п’ятнадцять хвилин.
Однак, попри цей недолік, “Кінгс Мен” та Метью Вон – це все ще унікальний досвід у світі блокбастерів, що має власне обличчя.
Можливо, суперечності, з яких створене це кіно, і є його головною особливістю, проте вони не настільки значні, щоб не досидіти до фіналу.
А досидіти варто, адже навіть після титрів є досить шалена і смішна сцена, що могла бути тільки у фільмі Метью Вона.
Також по темі: Типова спортивна драма з Віллом Смітом: рецензія на стрічку Король Річард Кінець світу як сатира сучасності: рецензія на стрічку Не дивіться вгору Метаіронічна історія кохання: рецензія на стрічку Матриця: Воскресіння
