Стівен Спілберг повертає собі юність: рецензія на стрічку Вестсайдська історія

Вестсайдська історія: рецензія на фільм Стівена Спілберга.

Минулого тижня в український прокат вийшла нова адаптація бродвейського мюзиклу 1957 року, що вже одного разу екранізували в 1961 році. Тоді стрічка стала культовою, виграла купу нагород, а також вразила ще зовсім юного Стівена Спілберга.

З того часу Спілберг мріяв зробити свою версію культового мюзиклу і в 2021 році мрія режисера нарешті здійснилась, а от що з цього вийшло – читайте в авторській рецензії.

В 1957 році у верхньому Вест-Сайді міста Нью-Йорк ворогують дві вуличні банди: ірландці “джети” та пуерторіканці “шарки”. Кожна з банд бажає витіснити іншу так контролювати бідний район, в той час як на фоні конфлікту запалюється історія кохання Марії (Рейчел Зеглер), сестри ватажка“шарків” та Тоні (Енсел Елгорт), колишнім лідером “джетів”.

Спілберг зняв Вестсайдську Історію в момент, коли вже виросли як мінімум декілька поколінь, що не бачили стрічку 1961 року.

На рівні з новою Матрицею та Людиною Павуком, стрічка повинна була стати однією з головних подій святкового передноворічнного сезону з усіма його атрибутами.

Ностальгія в цей період працює надзвичайно потужно і здатна затягнути навіть рідкісного глядача в кінотеатр. Однак, з Вестсайдською історією є одне велике питання: а кого взагалі вона повинна привернути?

Ностальгія в даному випадку навряд чи спрацює, оскільки покоління що бачило екранізацію мюзикла в шістедесятих навряд чи піде до кінотеатрів, особливо в країнах, що не називаються США.

Можливо Спілберг мітив у фанатів мюзиклів, адже в останні п’ять років після прем’єри стрічки Ла-Ла Ленд Демієна Шазелла, голлівудські продюсери зрозуміли що, здавалося б, мертвий жанр знову може цікавим.

Недарма кількість мюзиклів у прокаті зросла, а на жанрі виявилось можна не тільки заробляти, але й отримувати за це нагороди, як це трапилось цього року з Леосом Караксом в Каннах, де він отримав приз за найкращу режисуру.

Звісно, Вестсайдська історія повинна сподобатись фанатам мюзиклів.

Спілберг підходить до стрічки з великою любов’ю і досить ретельно підходить до постановки.

Найбільш вражає, що це перший мюзикл в кар’єрі американського режисера, проте і тут він доводить свою майстерність.

За дві з половиною години Вестсайдська історія не встигає провиснути – Спілберг ідеально балансує між музичними епізодами і не перевантажує стрічку, при цьому в кожному з номерів він вибудовує фантастичну хореографію.

Навіть сцену без масовки, де головні герої зізнаються одне одному в почуттях на пожежних сходах, режисер робить достатньо динамічною – герой Елгорта співає і лазить по драбині одночасно.

Цікаво, що Спілберг не відходить від середини двадцятого сторіччя, а про сучасність нагадує лише операторська робота, більш динамічна постановка та нові музичні аранжування.

В усьому іншому режисер залишається вірним саме епосі своєї юності. Вестсайдська історія в руках Спілберга перетворюється на ретрошикову подорож, з чудовими костюмами, кольоровими платтями і класичною інтер’єрною естетикою п’ятдесятих.

Причому, елемент ретро проявляється не лише у декораціях та костюмах, але і в сюжеті – герої закохуються з першого погляду, за добу шаленіють одне від одного і навіть символічно заручаються в каплиці.

Так Спілберг одним пострілом вбиває двох зайців: відсилається до більш наївного кіно своєї юності та віддає дань шекспірівській історії Ромео і Джульєтти, яка і лягла в основу бродвейського мюзикла.

Таким чином Спілберг вибудовує абсолютно ескапістське кіно, що може привернути увагу не тільки фанатів мюзиклу, але й звичайних глядачів.

Вестсайдська історія стає своєрідною подорожжю по спогадам самого Стівена Спілберга, ностальгічною екскурсією для сучасного глядача та прикладом майстерності режисера. І слід визнати, що в першу чергу він зняв це кіно для себе, можливо саме це і відштовхне левову частину глядачів.

Для когось стрічка може бути нецікавою через передбачуваність і заїжджену історію. Але найкраще порівняти Вестсайдську історію з історіями старших родичів – можна слухати їх хоч в сотий раз, але все одно буде цікаво, адже ніхто цю ж історію так цікаво не розповість.

І Стівен Спілберг, якому сьогодні виповнюється 75 років як ніхто підходить на роль кінодідуся, який вирішив поділитись історією, яку ми вже чули багато раз.

Нагадаємо, раніше ми публікували рецензію на фільм Ненаситний.

Фото: IMDb

Кирило Пищиков