ICTV Ранок 29.04.2022 14:00
29.04.2022 14:00
Поділитися

“Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів”: інтерв’ю Зеленського для журналу Time

“Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів”: інтерв’ю Зеленського для журналу Time

Переклад статті про Володимира Зеленського в журналі Time.

Його обожнювали, потім ненавидили, а потім полюбили з шаленою силою.

За кілька років з коміка та талановитого актора він перетворився на одного з найсильніших політиків світу.

Так, мова йде саме про чинного президента України Володимира Зеленського.

Його силою та незламністю захоплюються європейські ледери та звичайні люди, для яких він став символом опору.

Винятком не стали й іноземні журналісти. Кореспондент видання Time, яке розмістило портрет Зеленського на обкладинці травневого випуску, Саймон Шустер у квітні цього року два тижні у квітні разом із нашим президентом у його офісі в столиці.

У своїй статті “Всередині світу Зеленського” Саймон розповів, як змінилося життя Володимира за два місяці бойових дій.

Переклад статті “Всередині світу Зеленського” з журналу Time.

Найважче – це ночі, коли він лежить у своєму ліжку, виють сирени повітряної тривоги, а біля нього постійно дзижчить телефон. У світлі екрана його обличчя на вигляд як у привида в темряві, а очі продивляються повідомлення, які він не мав можливості прочитати протягом дня. Декілька – від дружини та дітей, багато від його радників, кілька від військових – кожен з них у своєму укритті. Вони знову і знову просять у нього більше зброї, щоб пробити російську облогу.

Мене мучить совість. Я дозволив собі поспати, але що тепер? Прямо зараз щось відбувається

У власному ж укритті президент має звичку продивлятися свій порядок денний навіть пізно ввечері. Він лежить без сну і думає, чи не пропустив щось, чи не забув про когось. “Це безглуздо”, – сказав мені Володимир Зеленський у президентській резиденції в Києві, розташованій біля офісу, де він іноді спить. “Це той самий порядок денний. Я бачу, що на сьогодні це все. Але я продивляюся його кілька разів і відчуваю, що щось не так”. Однак не тривога не дає йому заплющити очі. “Мене мучить совість”.

У його голові постійно крутиться та сама думка: “Я дозволив собі поспати, але що тепер? Прямо зараз щось відбувається”. Десь в Україні все ще падають бомби. Мирні жителі досі перебувають у пастці в підвалах або під завалами. Росіяни досі вчиняють військові злочини, ґвалтують та катують. Їхні бомби рівняють з землею цілі міста. Місто Маріуполь та його останні захисники в облозі. На сході почалася вирішальна битва. На тлі всього цього, Зеленському, коміку, який став президентом, все ще потрібно об’єднати світ і переконати іноземних лідерів, що його країна потребує їхньої допомоги прямо зараз, будь-якою ціною.

Зеленський сказав мені, що за межами України: “Люди бачать цю війну в Instagram, у соцмережах. Коли вона їм набридає, вони просто прокручують стрічку вниз”. Це людська природа. Жахи змушують нас закривати очі. “Забагато крові”, — пояснює він. “Забагато емоцій”. Зеленський відчуває, що увага світу зменшується, і це турбує його майже так само, як і російські бомби. Більшість вечорів, коли він переглядає свій порядок денний, його список завдань стосується не стільки самої війни, скільки того, як її сприймають. Його місія – зробити так, щоб вільний світ переживав цю війну так, як її переживає Українаяк питання власного виживання.

Здається, у нього виходить. США та Європа кинулися йому на допомогу, надавши Україні більше зброї, ніж будь-якій іншій країні після Другої світової війни. Тисячі журналістів приїхали до Києва та засипали пошту запитами на інтерв’ю.

Мій запит стосувався не просто можливості поставити запитання президенту. Я хотів побачити війну так, як її переживає президент і його команда. Протягом двох тижнів у квітні я мав змогу це зробити в президентській резиденції на Банковій: мені дозволили спостерігати за їхньою щоденною роботою, ходити по кабінетах, де вони зараз живуть і працюють. Зеленський та його команда зуміли зробити так, що в цьому місці життя було майже звичним. Ми жартували, пили каву, чекали початку та закінчення зустрічей. Лише солдати, наші незмінні партнери, які всюди нас супроводжували, освітлюючи ліхтариками темні коридори та кімнати, де вони спали на підлозі, нагадували про війну.

Російські війська прибули за кілька хвилин після того, як знайшли його та його сім’ю в перші години війни, їхню стрілянину було чутно в стінах його офісу.

Цей досвід показав, наскільки Зеленський змінився з моменту нашої першої зустрічі три роки тому, за лаштунками його комедійного шоу в Києві, коли він ще був актором, який балотувався на посаду президента. Його почуття гумору нікуди не зникло. “Це спосіб виживання”, — каже він. Але два місяці війни зробили його більш жорстким, різким та ризиковим. Російські війська прибули за кілька хвилин після того, як знайшли його та його сім’ю в перші години війни, їхню стрілянину було чутно в стінах його офісу. Тіні загиблих мирних людей переслідують його. Так само, як і щоденні благання його військових, сотні яких перебувають у пастці під землею: у них закінчується їжа, вода та боєприпаси.

Ця розповідь про Зеленського на війні написана на основі інтерв’ю з ним та майже десятком його помічників. Більшість із них кинуті у цю війну без реальної підготовки. Багато з них, як і сам Зеленський, вихідці з акторського світу та шоу-бізнесу. Інші до війни були відомими в Україні блогерами та журналістами.

У день нашої останньої зустрічі — 55-го дня вторгнення — Зеленський оголосив про початок битви, яка може закінчити війну. Російські війська перегрупувалися, зазнавши великих втрат біля Києва, і розпочали новий наступ на сході. Там, каже Зеленський, армія тої чи іншої сторони, ймовірно, буде знищена. “Це буде повномасштабна битва — більша за будь-яку, яку ми бачили на території України, — сказав мені Зеленський 19 квітня.

— Якщо ми витримаємо, — каже він, — це буде для нас вирішальним моментом. Переломним моментом”.

У перші тижні вторгнення, коли російська артилерія була на відстані удару від Києва, Зеленський рідко чекав сходу сонця, перш ніж зателефонувати генералу для отримання звіту про ситуацію.  Перший дзвінок, зазвичай, був близько 5 ранку, перш ніж світло починало зазирати у вікна крізь мішки з піском. Пізніше вони перенесли розмову на пару годин вперед. У цей час Зеленський міг поснідати — незмінно яйцями — і пробратися до президентських палат.

Ці кімнати майже не змінилися після вторгнення. Це ніби кокон із сусального золота та розкішних меблів, які команда Зеленського вважає гнітючими. (“Якщо це місце розбомблять, — пожартував один із них, — нам, принаймні, більше не доведеться дивитися на це”.) Вулиці навколо комплексу перетворилися на лабіринт блокпостів і барикад. Машини звичайних громадян не можуть під’їхати близько, а у пішоходів солдати питають секретні паролі, які щодня змінюються. Часто це безглузді фрази, як-от “паляниця з полуницею”, яку росіянину було б важко вимовити.

За блокпостами розташований урядовий квартал, відомий як Трикутник, який російські війська намагалися захопити на початку вторгнення. Наприкінці перших годин нашого інтерв’ю Зеленський наголосив, що спогади зберігаються “фрагментовано” — це роз’єднаний набір образів і звуків. Один із найяскравіших моментів був перед сходом сонця 24 лютого, коли він разом із дружиною Оленою Зеленською пішов сказати своїм дітям про початок бомбардувань  та підготувати їх до того, що потрібно йти з дому. Їхній дочці 17, а синові 9. Обоє достатньо дорослі, щоб зрозуміти, що їм загрожує небезпека. “Ми їх розбудили”, — сказав мені Зеленський. “Було гучно. Лунали вибухи”.

Незабаром стало зрозуміло, що офіс президента – не найбезпечніше місце. Військові повідомили Зеленському, що російські угруповання десантувалися у Києві, щоб убити або взяти в полон його разом з сім’єю. “До того вечора подібне ми бачили лише в кіно”, – каже керівник Офісу президента Андрій Єрмак.

Поки українські війська билися з росіянами на вулицях, президентська охорона намагалася укріпити комплекс усім, що їм вдалося знайти. Ворота біля заднього входу були загороджені купою поліцейських барикад і фанерних дощок, які більше нагадували насип брухту, ніж укріплення.

Друзі та соратники кинулися до Зеленського, іноді порушуючи протоколи безпеки. Деякі привезли до офісу свої сім’ї. Згідно з ланцюгом правонаступництва в Україні, якби президента вбили, спікер парламенту мав взяти на себе командування. Але Руслан Стефанчук, який обіймає цю посаду, вранці в день вторгнення приїхав одразу на Банкову замість того, щоб десь сховатися.

Стефанчук був одним із перших, хто побачив президента у своєму кабінеті того дня. “На його обличчі був не страх”, — сказав він мені. “Це було запитання: як це можливо?” Протягом кількох місяців Зеленський недооцінював попередження Вашингтона про те, що Росія збирається напасти. Тепер він зрозумів — почалася повномасштабна війна, але ще не міг зрозуміти, що це означає. “Можливо, ці слова прозвучать розпливчато чи помпезно”, – каже Стефанчук. “Але ми відчули, як світ руйнується”. Незабаром спікер кинувся вулицею до парламенту й очолив голосування за введення воєнного стану по всій країні. Зеленський підписав указ того ж дня.

Коли настала перша ніч, навколо урядового кварталу почалися перестрілки. Охорона вимкнула світло всередині та привезла для Зеленського та близько десятка його помічників бронежилети та автомати. Лише деякі з них знали, як поводитися зі зброєю. Одним із них був Олексій Арестович, ветеран військової розвідки України. “Це було справжнє божевілля”, — сказав він мені. “Автомати для всіх”. За його словами, російські війська двічі намагалися штурмувати комплекс. Пізніше Зеленський розповів мені, що на той час там ще була його дружина та діти.

Від американських і британських військ надійшли пропозиції про евакуацію президента та його команди. Ідея полягала в тому, щоб допомогти їм перевезти уряд — найімовірніше, у східну Польщу — який міг би продовжувати керувати з-за кордону. Жоден із радників Зеленського не пригадує, щоб він серйозно розглядав ці пропозиції. Спілкуючись із американцями по захищеному стаціонарному телефону, він відповів так яскраво, що це потрапило в заголовки по всьому світу:

“Мені потрібні боєприпаси, а не поїздка”.

“Ми вважали, що це було сміливо”, — каже американський чиновник, якому доповіли про дзвінок. “Але дуже ризиковано”. Те ж саме відчували й охоронці Зеленського. Вони також закликали його негайно покинути офіс. Він розташований в густонаселеному районі, оточений приватними будинками, які могли б служити гніздами для ворожих снайперів. Деякі будинки розташовані досить близько, щоб кинути гранату у вікно з іншого боку вулиці. “Місце було відкрите навстіж, — розповідає Арестович. — У нас навіть не було бетонних блоків, щоб закрити вулицю”.

Десь за межами столиці на президента чекав безпечний бункер, обладнаний для того, щоб витримати тривалу облогу. Зеленський відмовився туди їхати. Натомість у другу ніч після вторгнення, коли українські війська билися з росіянами на прилеглих вулицях, президент вирішив вийти на подвір’я і зняти відеозвернення на свій телефон. “Ми всі тут”, – сказав Зеленський після переклички чиновників, які стояли поруч. Вони були одягнені в армійські зелені футболки та куртки, які стали їхньою військовою формою. “Захищаємо нашу незалежність, нашу країну”.

На той момент Зеленський зрозумів свою роль у цій війні. Очі його народу та більшої частини світу були прикуті до нього. “Ти розумієш, що вони дивляться, — каже він. — Ти — символ. Потрібно діяти так, як має діяти глава держави”.

Коли він опублікував 40-секундне відео в Instagram 25 лютого, відчуття єдності, яке воно прогнозувало, було трохи оманливим. Зеленський був занепокоєний кількістю чиновників і навіть військових, які втекли. Він не відповідав на це ні погрозами, ні ультиматумами. Якщо їм потрібен був деякий час, щоб евакуювати свої сім’ї, він це дозволяв. Потім він попросив їх повернутися на свої посади. Більшість із них так і зробили.

Інші люди також зголосилися жити в укриттях президентського комплексу. Сергій Лещенко, видатний журналіст і депутат, прибув через кілька днів після вторгнення, щоб допомогти команді протистояти російській дезінформації. Йому довелося підписати угоду про нерозголошення інформації, яка забороняла йому розкривати будь-які подробиці про дизайн, розташування або зручності в укритті. Всі його жителі зобов’язані зберігати цю таємницю. Їм навіть не дозволено говорити про їжу, яку вони їдять в укритті.

Ізоляція часто змушувала команду Зеленського, як і всіх нас, переживати війну через екрани телефонів. Записи боїв і ракетних обстрілів, як правило, з’являлися в соціальних мережах до того, як військові могли поінформувати Зеленського про ці події. Для президента та його команди було звичним збиратися біля телефона чи ноутбука в укритті, проклинаючи заподіяні руйнування або радіючи удару дрона по російському танку.

“Це було наше улюблене”, — сказав мені Лещенко, показуючи відео, на якому російський гелікоптер падає з неба. Меми та вірусні відео були частим джерелом легковажності, як і військові балади, які українці писали, записували та розміщували в Інтернеті. Ось одна з них:

“Подивіться, як наш народ, як вся Україна об’єднала світ проти росіян. Скоро всіх росіян не стане, і буде мир у всьому світі”

Незабаром Зеленський почав наполягати на тому, щоб особисто подивитися на бойові дії. На початку березня, коли росіяни ще обстрілювали Київ і намагалися оточити столицю, президент таємно виїхав зі свого офісу в супроводі двох друзів і невеликої команди охоронців. “Ми прийняли рішення на ходу”, – каже керівник штабу Єрмак. З ними не було камер. Деякі з найближчих помічників Зеленського дізналися про цю поїздку лише через два місяці, коли він розповів про неї під час нашого інтерв’ю.

Рухаючись на північ від вулиці Банкової, група прямувала до обваленого мосту, що позначав лінію фронту на околиці міста. Зеленський вперше побачив наслідки бойових дій зблизька. Він здивувався розмірам кратера, що залишився від вибуху на дорозі. Коли вони зупинилися поговорити з українськими військовими на блокпосту, охоронці Зеленського, за його словами, “збожеволіли”. У президента не було вагомих причин підходити настільки близько до російських позицій. Він каже, що просто хотів подивитись і поговорити з людьми на передовій.

Через кілька днів Зеленський вирушив у поїздку, яку помічники називають “на борщ”. На блокпосту біля околиці міста президент зустрів чоловіка, який щодня приносив свіжу каструлю борщу для військових. Вони стояли там, у зоні досяжності куль ворожих снайперів і артилерії, їли борщ з хлібом та розмовляли про Радянський Союз і те, ким стали росіяни після його розпаду. “Він сказав мені, як сильно ненавидить росіян”, – згадує Зеленський. Потім кухар підійшов до багажника своєї машини і витягнув кілька медалей, отриманих під час служби в радянській армії. Розмова справила на Зеленського глибоке враження. “Це було правильно, – каже Єрмак. – Просто спілкуватися з людьми, для яких ми працюємо”.

Такі виїзди були рідкістю. Хоча він часто отримував оновлену інформацію від своїх генералів і давав їм розлогі вказівки, Зеленський не вдавав з себе генія тактики. Його міністр оборони рідко був поруч з ним. Також не було жодного з вищих військових командувачів України. “Він дозволяє їм воювати”, — каже Арестович, його радник з військових питань.

Його день складався із низки заяв, зустрічей та інтерв’ю, які зазвичай проводилися через екран ноутбука чи телефона. Дзвінки подяки забирали час, як-от сеанс у Zoom з акторами Мілою Куніс та Ештоном Катчером, які зібрали гроші для України за допомогою кампанії GoFundMe. Напередодні свого вечірнього звернення до народу Зеленський виклав теми для розмови зі своєю командою. “Дуже часто люди запитують, хто є спічрайтером Зеленського, — каже Даша Зарівна, радник із комунікацій.

“Головний — це він”, — каже вона. – Він працює над кожним рядком”.

Протягом березня та початку квітня Зеленський в середньому виступав приблизно з однією промовою на день, виступаючи на таких різноманітних майданчиках, як парламент Південної Кореї, Світовий банк та вручення премії “Греммі”. Кожна з них створювалася з думкою про свою аудиторію. Коли він виступав перед Конгресом США, він згадував Перл-Харбор і 11 вересня. Німецький парламент слухав його посилання на історію Голокосту та Берлінської стіни.

Постійне виконання невідкладних завдань і вирішення невеликих надзвичайних ситуацій пригнічували команду. Плин часу ніби подовжувався. Один із радників описує його як галюцинацію. Дні здавалися годинами, а години — днями. Страх загострювався лише за хвилини перед сном. “Тоді дійсність наздоганяє, — каже Лещенко. – Коли ти лежиш і думаєш про бомби”.

На початку квітня команда почала набагато частіше виходити з укриття. Українські війська відкинули ворога з околиць Києва, а росіяни рушили на схід. На 40-й день вторгнення Зеленський здійснив ще одну поїздку за межі комплексу, цього разу з камерами. Того ранку він поїхав у колоні бронетехніки до Бучі — заможного містечка, де російські війська вбили сотні мирних жителів.

За словами Зеленського, їхні тіла були розкидані по всьому місту, “їх знаходили в бочках, підвалах, задушених, закатованих”. Майже всі зазнали смертельних вогнепальних поранень. Деякі цілими днями лежали на вулиці. Коли Зеленський та його команда побачили звірства зблизька, їхній жах швидко перетворився на лють. “Ми хотіли скасувати всі мирні переговори”, – каже Давид Арахамія, якого Зеленський вибрав для ведення переговорів з росіянами. “Я ледве міг навіть дивитися їм в обличчя”.

8 квітня, коли слідчі ще проводили ексгумацію масових поховань у Бучі, російські ракети уразили залізничний вокзал у Краматорську на сході України. Тисячі жінок, дітей та людей похилого віку зібралися там зі своїм багажем та домашніми тваринами, сподіваючись встигнути на евакуаційні потяги. Ракети вбили щонайменше 50 людей, більше сотні зазнали поранень. Кілька дітей втратили кінцівки.

Зеленський дізнався про напад із серії фотографій, зроблених на місці події, які йому надіслали того ранку. Одне запам’яталось найбільше. На ньому була зображена жінка, обезголовлена ​​вибухом. “Вона була одягнена в цей яскравий, незабутній одяг”, — каже він. Він не міг викинути це фото з голови, коли прийшов на одну з найважливіших зустрічей у своїй кар’єрі. Урсула фон дер Ляєн, найвища посадова особа в ЄС, приїхала до Києва поїздом, щоб запропонувати Україні швидкий шлях до членства. На цю можливість країна чекала десятиліттями. Але коли нарешті настав момент, президент не міг перестати думати про ту обезголовлену жінку на землі.

Коли він піднявся на трибуну поруч із фон дер Ляйєн, його обличчя було зеленим, його звичний ораторський дар підвів його. Він навіть не зміг набратися духу, щоб згадати про ракетну атаку у своїх висловлюваннях. “Це був один із тих випадків, коли твої руки й ноги роблять одне, а твоя голова не слухається”, — сказав він мені пізніше. “Тому що твоя голова там, на вокзалі, а ти повинен бути присутнім тут”.

Цей візит став першим у низці візитів європейських лідерів, які почали приїжджати до Києва у квітні. Під час цих відвідувань до офісу не дозволяли проносити смартфони. Велика кількість телефонних сигналів, які передаються з одного місця, може допомогти ворожому дрону точно визначити місце зібрання. “А потім: бабах”, — пояснив один охоронець, малюючи рукою дугу ракети.

Зеленський та його команда все ще проводили більшість ночей і деякі зустрічі в укриттях під комплексом. Але відступ росіян дав змогу працювати у своїх звичних кабінетах, які виглядали майже так, як і до війни. Однією очевидною відмінністю була темрява. Більшість вікон були забарикадовані мішками з піском. Світло було вимкнено, щоб їх було важче розгледіти ворожим снайперам. Інші запобіжні заходи не мали сенсу. Охоронці вирвали освітлення у ліфті, що йшов до офісу виконавчої влади. З отворів, де вони були, стирчав клубок проводів, а помічники Зеленського каталися в темряві. Ніхто не пам’ятав, чому.

У ті дні, коли я приходив до офісу один, настрій був більш спокійним. Прибиральники витирали пил з шаф і стелили чисті пакети в кошики для сміття. Спочатку мене здивувало, що металошукач і рентгенівський апарат біля входу були вимкнені, а прибиральник орудував навколо них шваброю. Пізніше я звик до того, що втомлений охоронець зазирав у мою сумку і пропускав мене.

Нагорі війна стала здаватися далекою. Михайло Подоляк, один із квартету найближчих радників президента, відмовився загороджувати вікна свого кабінету. Він навіть не закрив штори. Коли одного разу в квітні він запросив мене зустрітися з ним, кімнату було легко знайти, бо його табличка все ще була на дверях. “Ми спускаємося вниз, коли чуємо сирени повітряної тривоги”, — пояснив він, знизуючи плечима та маючи на увазі бункер. “Але це мій кабінет. Мені тут подобається”.

Також по темі: Не залишать у біді: які західні країни допоможуть відбудувати Україну після війни? Все залежить від обставин. Які шанси вижити, якщо Росія застосує ядерну зброю Руїни нескореного міста: добірка світлин Маріуполя до та після російського вторгнення

Така віра в протиповітряну оборону Києва здається механізмом подолання, породженням непокори та заперечення. Неможливо зупинити гіперзвукові ракети, які Росія розмістила навпроти України. “Кинжал” може рухатися зі швидкістю, більш ніж уп’ятеро вищою за швидкість звуку, та рухатись зигзагом, щоб уникнути перехоплювачів. Вона також може нести одну з російських ядерних боєголовок. Але Подоляк не бачить сенсу зупинятися на цій інформації. “Наближається удар”, — сказав він мені. “Вони вдарять нас тут, і це все стане руїнами”. Коли він це сказав, у його голосі не було страху. “Що ми можемо зробити? — запитав він. — Ми повинні продовжувати працювати”.

Фаталізм працював як організуючий принцип. Деякі грубі запобіжні заходи — забарикадовані ворота, бронежилети — були необхідними на етапі початку війни. Пізніше, коли вже не було ризику, що російські спецназівці прорвуться крізь двері, команда Зеленського зрозуміла, що така оборона, зрештою, була марною. Вони зустрілись із загарбником з ядерним арсеналом. Вони вирішили не тікати. Який був сенс ховатися?

Зараз Зеленський найчастіше працює в ситуаційній кімнаті комплексу, яка не є ні підземною, ні укріпленою. Це зала засідань без вікон з однією прикрасою: тризубом — державним символом України, що світиться на стіні за кріслом Зеленського. Великі екрани проходять уздовж інших стін, а з центру конференц-столу на президента направлена камера. Близько 9 години ранку 19 квітня обличчя його генералів і керівників розвідки заповнили екрани перед Зеленським.

Протягом ночі президент виступив із відеозверненням до народу, оголосивши про початок битви за схід України. Тепер він хотів би почути, де бої були найбільш інтенсивними, куди відступили його війська, хто дезертував, якої допомоги вони потребували і куди їм вдалося просунутися. “У деяких точках на сході просто божевілля”, — сказав він мені пізніше того дня, підсумовуючи брифінг генералів.

Ситуація з точки зору частоти ударів, сильного артилерійського вогню та втрат справді жахлива.

Понад місяць Зеленський спілкувався з двома українськими командирами. Вони були останніми захисниками Маріуполя — півмільйонного міста, яке росіяни оточили на початку вторгнення. Невелика кількість захисників все ще тримається всередині величезного сталеливарного заводу. Один із їхніх керівників, майор 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський, тижнями підтримував зв’язок із Зеленським. “Ми вже добре знаємо один одного”, – сказав мені Зеленський. Більшість днів вони телефонують один одному або надсилають повідомлення, іноді посеред ночі. Раніше солдат надсилав президенту селфі, яке вони зробили разом задовго до вторгнення. “Ми там навіть обіймаємось, як друзі”, — каже він.

Напад росіян на Маріуполь знищив бригаду. Зеленський сказав мені, що вижили близько 200 її військових. До того, як вони знайшли прихисток і припаси на металургійному заводі, у них закінчилися продукти, вода та боєприпаси. “Їм було дуже важко, – каже Зеленський. – Ми намагалися підтримувати один одного”.

Але мало що Зеленський міг зробити сам. Україна не має достатньо важкого озброєння, щоб прорвати оточення Маріуполя. На сході російські війська мають очевидні переваги. “Вони переважають нас у кілька разів”, – каже Єрмак.

Майже в кожній розмові з іноземними лідерами Зеленський просить про зброю, яка може допомогти зрівняти шанси. Деякі країни, як-от США, Велика Британія та Нідерланди, погодилися надати її. Інші вичікують, особливо німці. “З німцями ситуація справді складна, – каже Зеленський. – Вони поводяться так, ніби не хочуть втрачати відносини з Росією”. Німеччина значно залежить від Росії щодо поставок природного газу. “Це їхній німецький прагматизм, – каже Зеленський. – Але це коштує нам дуже дорого”.

Україна чітко висловила своє розчарування. У середині квітня президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр вже збирався відвідати Київ, коли команда Зеленського попросила його не приїжджати.

Часом відвертість президента може здаватися образою, наприклад, коли він сказав Раді Безпеки ООН, що їй слід розглянути питання про саморозпуск. Канцлер Німеччини Олаф Шольц сказав мені, що він був би вдячний, якби Штайнмаєра запросили до Києва “як друга”. Але Зеленський зрозумів, що дружні запити не дадуть Україні необхідної зброї. Так Зеленський розуміє свою основну відповідальність. Не як військовий стратег, уповноважений переміщати батальйони по карті, а як комунікатор, живий символ держави, чия здатність приковувати та утримувати увагу світу допоможе визначити, буде його народ жити чи помре.

Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів. Це мудрість, пов’язана з кількістю загиблих і тортурами, які чинили російські солдати

Його помічники добре знають про цю місію, і деякі неоднозначно відгукуються про Зеленського. “Іноді він входить у роль і починає говорити як актор, який грає президента, — каже Арестович, який сам багато років був актором у театрі в Києві. – Я не думаю, що це нам допоможе”. Лише коли Зеленський виснажений, – каже він, – маска знімається. Коли він втомлений, він не може грати. Він може лише говорити від себе”, – сказав мені Арестович. – Коли він є самим собою, він справляє найкраще враження – своєю порядністю і людяністю”.

Мені пощастило зустрітися з президентом під кінець дуже довгого дня. Майже через два місяці після вторгнення він змінився. На його обличчі з’явилися нові зморшки. Він більше не шукає очима своїх радників, обмірковуючи відповідь на запитання. “Я став старшим, — зізнався він. – Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів. Це мудрість, пов’язана з кількістю загиблих і тортурами, які чинили російські солдати. Ось така мудрість, — додав він, затихаючи. – Чесно кажучи, я ніколи не хотів здобути такі знання”.

Це змусило мене задуматися, чи шкодує він про вибір, який зробив три роки тому, приблизно в той час, коли ми вперше зустрілися. Його комедійне шоу було хітом. Стоячи у своїй гримерці, він все ще світився від захоплення натовпом. Друзі чекали за лаштунками, щоб розпочати афтепаті. Фанати зібралися на вулиці, щоб сфотографуватися з ним. Це було лише через три місяці після його балотування на посаду президента, коли для Зеленського було ще не пізно передумати.

Але він не шкодує про свій вибір, навіть з огляду на війну. “Ні на секунду”, — сказав він мені в президентській резиденції. Він не знає, чим закінчиться війна і як історія опише його місце в ній. Наразі він знає лише те, що Україні потрібен президент воєнного часу. І саме цю роль він збирається зіграти.

Нагадаємо, раніше ми розповідали, що таке ленд-ліз та чим він допоможе Україні.

Фото: Володимир Зеленський

29.04.2022 14:00
Джерело: Time

Топ-відео

Гарячі матеріали

Загрузка...

Ведучі каналу

Дивіться на ICTV

Вгору

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

    ВГОРУ