Якби Звягінцев народився в Україні, його б назвали Марися
Тут не те що рожати, тут жити не хочеться
Більше за все режисери на пострадянському просторі полюбляють зображувати драми провінційного буття. От і в дебютному фільмі Марися Нікітюк, шукаючи чим відтінити безтурботну юність персонажів, використала гротескну провінційну журбу. Безвихідь ллється з екрану не гірше, аніж в роботах Звягінцева. І саме в цю безвихідь доводиться виростати головним героям.
Підліток Лариса нещодавно втратила батька і відсиджується в селі у бабусі. Серед плюсів такого «відпочинку» – літній роман з молодим бандюком Шрамом та двоюрідна 5-річна сестра Вітка, яка єдина з оточуючих підтримує Ларису. Всі решта, навіть рідна бабця, вважають дівчину розбещеною і невихованою, а поза очі називають просто повією. Але навіть це краще, ніж реальність смт, куди їй треба буде повертатися на справляння 40-днів за батьком. Бо там кожен, починаючи з рідної матері, нагадує Ларисі, що з дитинством пора прощатися.
Подорослішати дівчині таки доведеться, бо життєве лайно підступає вже до підборіддя вчорашньої випускниці. І якщо не зціпити зуби – захлинешся. Тим паче бабця, мати та всі навколо вже давно так зробили, і нічого, живуть тихенько у стилі «а що люди скажуть?». Та й Шрам подався на «останню» справу, щоб підзаробити грошенят на їхню втечу до моря, але ніяк не повернеться назад. Тож Лариса чесно намагається змиритися. От тільки юнацький максималізм засів у скроні, і ніяк не бажає розчинитися в ацетоні буденності.
Фільм «Коли падають дерева» вийшов не просто сильною соціальною драмою про юнацьке кохання. Марисі Никитюк вдалося зняти якісне кіно з притомною грою акторів, живими діалогами та хорошим відеорядом. Причому сцени кохання, як єдиної розради провінціалів, бандитські будні, як єдиний шлях швидко підзаробити, і жалюгідність виживання в смт – все це гарантовано примусить глядача співпереживати героям картини.
Це той випадок, коли державна підтримка та спільне виробництво з іншими країнами (Польщею та Македонією) реально допомогли отримати якісний продукт. Бо як сказав один з персонажів фільму: «Життя, немов дорога. Іноді здається, що от за поворотом це нарешті станеться, але стається не з усіма».
Дмитро Сидоренко, спеціально для «Ранку у Великому Місті»
Також читайте: Фільм Чоловік, який вбив Дон Кіхота – повітряні замки амбіцій
