Якісний український фільм розкриває життєву необхідність радянської системи задушити особистість
За нарушение закона вы получите высшую меру социальной защиты – расстрел
Майор Абрамов
Що потрібно, аби зняти хороший фільм? Половина успіху – це сценарій, а решта – режисерська робота, гра основних акторів, відеоряд та музикальний супровід, спецефекти врешті-решт. Коли мова заходить про українське кіно, то виникають проблеми. Перш за все, в нас бракує грошей, а значить ніяких ефектів, крутих декорацій, карколомних кадрів. По-друге, на великий опус навряд назбираєш достатньо гідних акторів. Та й режисерів хороших можна перелічити на пальцях.
Однак творцям фільму «Червоний» все ж вдалося видати на гора якісний продукт. В режисерське крісло сів грузин Заза Буадзе, котрий вже не раз знімав в Україні. А за сюжет відповідав Андрій Кокотюха – один з найпродуктивніших сучасних українських письменників, який часто співпрацює з телевізійниками та кіношниками. Саме його роман «Червоний» й став основою стрічки. Головну роль виконав директор Львівського академічного театру Микола Береза.
Історія розвивається навколо воїна УПА Данила Червоного на прізвисько Остап. У 1947 році він потрапляє у табір, де засуджені в нелюдських умовах не лише проживають, але й видобувають руду, аби спокутувати гріхи перед Вітчизною. А гріхи, як водилося в Сталінських таборах, були різні: від вбивств і грабежів, до збитого над німецькою територією льотчика, який примудрився перейти кордон до своїх, або чоловіка, що втік з німецького концтабору, за що отримав такий же номер уже в радянському. В історії Червоного буде все, від сутичок зі злодіями в законі та керівництвом табору, до заколоту і побігу, але цей досить повільний фільм взагалі-то не про одного героя.
Червоний виступає лише одним із об’єктів антуражу, а наскрізна ідея – показати всю нелюдську ідею, покладену в основу радянської держави. Табір виходить моделлю СРСР, де і останній доходяга, і керівник всієї установи – однаково за колючим дротом, за який не вибратись. Тут не проти організованої злочинності, не проти п’яних офіцерів, котрі б’ють своїх жінок, не проти безжальних карателів. Під забороною лише індивідуальність – різні ідеали, моральні норми, національна свідомість, віра. Кожну особистість в таборі, як і в Сталінській державі, обтесують до одноманітного колективного вигляду. Хтось змінюється, а багато просто ламаються. Але жертви і втрати по дорозі будівництва світлого майбутнього комуністів не бентежать. Недаремне розстріл в той час називався найвищою мірою соціального захисту. Бо захищали якраз соціум, себто ідеологічну структуру, а не людей.
Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранку у Великому Місті”
Також читайте: Фільм «На драйві»: з музикою за кермом і по життю
