Долю Росії визначаємо сьогодні ми

Павло Казарін

Політичний оглядач

У Києві непросто бути пішоходом. Світлофори увімкнені, але з початку війни машини гальмують на червоний дуже вибірково.

Працює принцип каїрського перехрестя: спочатку проїжджає той, хто першим посигналив.

Саме час відвикати. Війна потроху відступає від столиці — і списувати на неї все підряд не вийде й не треба. Ніхто, як і раніше, не загадує наперед, але “жити сьогоднішнім днем” у Києві стає все комфортніше.

Останні вісім років я не люблю початок весни. Щороку цими днями фейсбук нагадує мені про анексію Криму. Пости та тексти того періоду виткані з почуття безсилля. Озираюсь на останні п’ять тижнів і відчуваю, що відтепер усе буде інакше.

Склад батальйону переїжджає. Я стою посеред зали й кручу в руках югославську каску. Їй місце в музеї, але натомість хтось витратив на неї гроші й відправив нам. Ми її викинемо. Просто запам’ятайте – броню має купувати лише той, хто в ній розуміється.

Поганий захист – це гірше, ніж його відсутність.

Батальйон починає судити про свою долю. Багато хто чекає на передислокацію. Я сиджу в казармі й задумливо перебираю в кишені розсип патронів. Під ногами лежить гранатомет, у сусідньому кутку чистять ПКМ, але продавати мені пістолет держава, як і раніше, боїться.

Поруч спить напарник. Роль подушки виконує його каска. До війни він мотався з нею Близьким Сходом, відписуючи репортажі з гарячих точок. П’ять тижнів тому, коли ми стояли у черзі до військкомату, він чорним маркером зафарбував на ній слово PRESS.

Думаю, що вже зараз українці знову можуть сказати про себе “ми”. Ми витримали. Ми відстояли. Ми вибили. А що можуть сказати про себе росіяни? Який займенник виберуть? Який висновок до нього додадуть?

Утім, відповідь на це питання сьогодні не залежить від них. Тому що долю Росії визначають тепер не її громадяни. Долю Росії визначаємо сьогодні ми. Тут немає ніякого перебільшення – ті процеси, що відбуватимуться в сусідній країні, багато в чому залежать від нас.

Вони залежать від стійкості наших військових. Від завзяття волонтерів. Від витримки цивільних. Від розсудливості політиків. Російське завтра залежить від того, як розвиватимуться події цієї війни.

І, якщо вже росіяни відмовилися від права самостійно визначати своє майбутнє, відтепер їхнє майбутнє визначатимуть українці. Ми не збиралися, але нам не лишили вибору. Адже ми зовсім нічого не знаємо про російське завтра.

Не знаємо, як виглядатиме їхня нова норма. На якому рівні зупиниться їхнє падіння. Що саме з радянського минулого повернеться до їхнього побуту. А головне – адже ж не знаємо меж майбутньої Росії.

У цьому полягає парадокс. Росія хотіла змінити наші кордони, але в результаті поставила власні кордони під запитання. У рамках таких потрясінь уже ніщо не надто.Ось уже п’ять тижнів ми живемо в ситуації ідеального шторму – і висота хвиль лише зростатиме.

І той самий Крим раптово змінив контекст. Ще два місяці тому півострів було вписано в події восьмирічної давності. Про нього не говорили – адже “друга армія світу”.

Про нього мовчали — бо “ніхто не хоче великої війни”.А тепер доля українського півострова виявилася вписаною в контекст російського вторгнення. Ми оцінимо ландшафт тільки тоді, коли вщухне землетрус.

Ні, це не означає, що завтра почнемо бої за Армянськ. Ми все-таки андердог, і це накладає обмеження.Наше надзавдання – зберегти державу та суверенітет.Нам потрібно протриматися доти, доки російська відцентровість не почне перемагати доцентровість.

Цей процес може розтягнутися на роки, нас від фіналу відокремлюють перемир’я та ескалації, дорога буде звивиста та зигзагами, але час грає проти нашого супротивника, і на кону не лише наша доля, а і його.

Утім, Україні випало бути етичними терезами не лише для Росії.Раптом виявилося, що вододіл у Європі проходить стільки по ліберальних/консервативних цінностях, скільки з українського питання.

І ось ми бачимо, як російське вторгнення розносить Польщу та Угорщину – двох довоєнних збурювачів європейського спокою – з різних боків етичного паркану.

Я чищу автомат і думаю про те, що ця війна відкриє для України вікно можливостей. Ми готові до будь-яких змін. Захочемо відправити під злам колишні правила гри.У нас буде шанс країну перепрошити та перезібрати. І важливо, щоб цей шанс у нас ніхто не вкрав. Щоб ми самі його не вкрали.

До речі. “Діди”, які “воювали” – це тепер ми.