УКР
ICTV - Разом краще
УКР
ICTV Ранок 13.10.2020 11:35
13.10.2020 11:35
Поділитися

Чи варто українським ЗМІ давати слово “адептам руського міра”

Чи варто українським ЗМІ давати слово “адептам руського міра”

Чи можна домовитися з тими, хто хоче повернути Україну на російську орбіту – думка Павла Казаріна.

Після анексії Криму і вторгнення на Донбас здавалося, що проросійські сили приречені.

Що вони скомпрометовані раз і назавжди. Але тепер ми знову бачимо, як вони намагаються впливати на розвиток країни.

Чи можна давати ефір шовіністу? Де межі дискусії? Чи кожна точка зору має право на ефірне існування?

Право на трибуну треба заслужити?

Ми починаємо сперечатися про це щоразу, коли біля мікрофона з’являються люди з українського минулого.

Того самого, в якому країна жила на становищі російської колонії.

Ця дискусія ділить Україну на тих, для кого пріоритет – «легальність» і тих, для кого пріоритет – «легітимність».

З точки зору «легальності», дозволено все, що не заборонено.

Кожен має право на трибуну – незалежно від бекграунду та компетентності.

У рамках такого підходу Петро Симоненко може міркувати про те, якою має бути Україна.

Екс- «регіонали» – критикувати корупцію. Адепти «руського міра» – сперечатися про декомунізацію.

З точки зору «легітимності» право на трибуну потрібно заслужити.

Також по темі: Хто буде наступним президентом України? Прогноз Казаріна Хто такий Зеленський? Павло Казарін про експеримент над українцями Як кіно здатне змінювати майбутнє країни? Точка зору Павла Казаріна

Юридична рівноправність не дорівнює доступу до мікрофона. Моральне право грає не меншу роль, ніж професійна компетенція.

Такий підхід відсікає від ефіру тих, хто вважає, що земля пласка.

І оголошує маргінальним будь-який майданчик, який дає однаковий ефірний час онкологу та екстрасенсу-цілителю.

Перший підхід – оголошує ЗМІ простором тотальної свободи і безвідповідальності.

Свободи – тому що готовий слухати всіх, незалежно від репутації.

Безвідповідальності – тому що перекладає відповідальність на аудиторію. Мовляв, «наші глядачі послухають всіх і самі зроблять вибір»

Другий підхід накладає на ЗМІ ціннісні зобов’язання.

Ставить редакцію перед необхідністю мати позицію і нести за неї відповідальність.

Виходить з того, що Михайло Поплавський і Мустафа Джемілєв можуть бути рівні юридично, але питома вага «легітимності» кожного – різна.

А тому думка Джемілєва важить і значить більше, ніж думка ректора, що співає.

Чому українці не пам’ятають чужих помилок

Одна з ключових проблем України – майже повна відсутність інституту експертизи. Це стосується всього – від кінорецензій до політичних коментарів.

Будь-яка єресь, сказана в ефірі, не несе для автора ніяких наслідків.

Вона не позначиться на його репутації, тому що в країні немає інституту репутації.

Аудиторія не пам’ятає чужих помилок – і тому кожен вважає себе вправі здійснювати нові.

У нас немає професійних цехів, які позбавляють членства за некомпетентність.

Для того, щоб отримати статус «політолога» досить цього захотіти.

Коли експертні розмови з політологом – на рівні балачок у таксі

ЗМІ як пилососи – садять перед камерою будь-якого, хто готовий не спізнюватися до початку ефіру. Всі коментують все.

У такій ситуації кожна редакція виявляється перед вибором. Вона може або погодитися на роль експертного сита і самостійно вирішувати, кому надавати трибуну. Або зайняти відсторонену позицію, прикриваючись буквою закону. В якому про професійну – і етичну – компетенцію немає ні слова.

У підсумку, в Україні програми про політику починають нагадувати розмову з таксистом.

У питаннях облаштування країни розбираються всі – приблизно так само, як і в футболі.

Хоча здоровий глузд підказує, що економіку повинні коментувати економісти, а для розмови про Зімбабве недостатньо перед ефіром прочитати статтю з Вікіпедії.

Але професійна експертиза не скасовує етичну.

Компетенція не скасовує репутацію.

Добро і зло часом можуть мати цілком конкретні вимірювання.

“Стандарти журналістики” – про безвідповідальність?

Чверть століття більшість в парламенті країни була у фракцій, які вважають столицею країни Москву, а не Київ.

Чверть століття біля мікрофона тусувалися люди, які заперечували право України не бути Малоросією.

Нас переконували, що всі точки зору мають право на існування. У 2014-му виявилося, що ні.

Все сказане не скасовує свободу слова.

Редакція вільна запрошувати будь-кого, хто не позбавлений цього права рішенням суду.

Але при цьому вона бере на себе всі ризики репутації.

Безвідповідальність не перестає бути безвідповідальністю, незалежно від мотивів.

А запит аудиторії – вельми умовний аргумент для наповнення ефірної сітки. Інакше всім буде простіше транслювати порно.

«Стандарти журналістики» – це не про безвідповідальність. Навпаки – вони про відповідальність. Про готовність приймати рішення. Про здатність відчувати контекст. Про вміння бачити наслідки – не тільки для самих себе, але і для поліса і його громадян.

Земля кругла. Планета обертається навколо Сонця. Щеплення рятують від хвороб. ЛГБТ мають права. Расисти не мають права на трибуну. Україна – жертва російської агресії. Два плюс два дорівнює чотири.

Відповідальність – це називати речі своїми іменами.

Нагадаємо, раніше ми публікували думку Павла Казаріна про те, чого саме білорусам треба повчитись в українців.

Фото: Unsplash

If you have found a spelling error, please, notify us by selecting that text and pressing Ctrl+Enter.

13.10.2020 11:35



Загрузка...

Дивіться на ICTV

ВГОРУ
Вгору

    Spelling error report

    The following text will be sent to our editors: