Крістофер Нолан не просто показав війну, він дав її відчути.
Ми не повинні характеризувати цей порятунок як перемогу. Війни не виграються евакуаціями
Вінстон Черчилль
Стрічка «Дюнкерк» (Dunkirk) від самого анонсу виглядала як новий «Врятувати рядового Райана». Реальна військова історія, бої, солдати, драма тощо. Але трикратний оскарівський номінант, автор «Інтерстеллара» та ледь не головний голлівудський експериментатор Крістофер Нолан знову наважився ризикнути 100-мільйонним бюджетом і зняти кіно не за лекалами блокбастеру.
Тут немає головних героїв, бо на першому плані у фільмі Дюнкерк – війна. Серйозно, контужений Кіліан Мерфі, що викликає радше жаль в перемішку з відразою, чи Том Харді, котрого Нолан знову закував у маску та нагородив майже німою роллю. Ніхто з акторів цього фільму не зможе вразити так, як один авіаналіт, чи кулеметна черга.
«Дюнкерк» заснований на трагічних подіях травня 1940 року. Нацисти прорвали лінію Мажино та захопили Нідерланди і Бельгію. В результаті 10 англійських, 18 французьких та 12 бельгійських дивізій з 1-ї групи армій союзників були оточені і притиснуті до моря в районі Арраса, Брюгге та Дюнкерка. Загалом близько 400 тис. військових залишилося чекати на березі моря порятунку у вигляді військових та реквізованих цивільних човнів з Великобританії. При цьому німці не припиняли використовувати артилерію та авіацію проти оточених солдат. Операцію по евакуації назвали «Динамо», і врятувати тоді вдалося більше 330 тис. вояків. Але цього у фільмі ви можете й не помітити, бо Нолан зробив наголос не на конкретному епізоді, а на драмі війни загалом.
Якщо Стівен Спілберг, рятуючи Райана, показував героїв з голлівудським розмахом, а Мел Гібсон – історію реального героя-пацифіста з максимально відвертим насиллям, то Нолан не робить ні того, ні іншого. Тут немає кишок та купи крові, а попсовий кадр з Харді, що посміхається заходу сонця додали лише наприкінці фільму. Всю ж решту хронометражу Нолан змушує нас відчути війну на власній шкірі.
Прекрасна операторська робота, максимально реалістичні спецефекти та просто феноменальний звук поглинають зал цілком і повністю. Мало знайдеться фільмів, котрі здатні втримати публіку в напруженні без особливих діалогів та головних героїв. Причому втримати лише для того, щоб показати всю суть війни, як велетенського і абсолютно беземоційного левіафана, котрому весь час потрібні нові жертви.
Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранку у Великому Місті”
