Трагікомедія про життя простих людей, котрим не пощастило жити в українській провінції
Шо, ти думаєш афігітєльна столична інтілігєнтка, да?
Умна, образована, а я грязний ніжинський жлоб?
Як же приємно ледь не щотижня ділитися враженнями від нового українського кіно. Особливо, коли черговим творінням виступає такий особливий фільм, як «Припутні» (наголос на перший склад). А особливим його робить те, що це мабуть перша українська картина, цілком і повністю присвячена простому люду сьогоднішньої України.
Все починається у Ніжині, невеличкому райцентрі Чернігівської області, де таксист (не Uber) Юрік переживає любовну кризу, бо не впевнений у взаємності почуттів до Христі. І перша ж сцена фільму зі з’ясуванням стосунків, без перебільшення, геніально показує, як велике почуття переповнює мілку душу. Одразу видно, Аркадій Непиталюк чудово знає та відчуває своїх персонажів. В розпачі Юрік пускається в авантюру, погодившись відвезти матір середніх років разом з молодою дочкою до їхньої бабці у село Припутні. Але досить швидко герой розуміє, нічого хорошого з цього не вийде.
Фільм «Припутні» – розповідає про простого маленького українця, який в провінції залишений без доступу до культури та освіти, а радше без надії на світле майбутнє. Події стрічки повністю вигадані, але кожен, хто жив у маленьких містечках чи селах України зрозуміє, що вони не просто ймовірні, а точно відбувалися не раз на просторах нашої великої Батьківщини.
І саме в цьому цінність картини Непиталюка, окрім небанального сюжету, хорошої операторської роботи та органічної гри акторів. Фільм «Припутні» нарешті показує драму життя не наших предків за часів козаччини, панщини чи визвольної війни, а сьогодення. І при цьому без надмірного тицяння з екрану вишиванками та пафосних промов, а буденно, на рідному суржику і з лайкою. Все як у житті.
Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранку у Великому Місті”
