УКР
УКР

Video: Понад два мільйони людей стали жертвами каральної психіатрії в СРСР

Більше ніж два мільйони інакодумців в СРСР стали жертвами каральної психіатрії. Це дані Всесвітнього товариства з прав людини. Аби уникнути громадського резонансу, дисидентів та просто небажаних для режиму людей, інколи навіть без рішення суду, визнавали душевно хворими. Громадянам СРСР навіювали, що виступати проти комуністичного устрою, де все начебто добре, можуть хіба що божевільні.

Перші психіатричні медичні установи у Російській імперії з’явилися у 1986 році. Проте тоді їх ще не використовували як заклади покарання. Усе змінилося з приходом до влади більшовиків. Та справжній розквіт примусової каральної психіатрії настав у 60-х роках за правління Микити Хрущова. На XX з’їзді компартії Хрущов проголосив свою вже легендарну промову з критикою сталінських репресій: масових розстрілів, депортацій та висилок у табори. Проте інакодумці нікуди не зникли, а отже, треба було вигадати нові методи репресій та залякування. До того ж треба було подбати про реакцію міжнародних спільнот. Так вигадали цілком законний спосіб – примусову психіатрію.

У 1961 році затвердили постанову про невідкладну госпіталізацію психічнохворих людей, які становлять суспільну небезпеку. Одночасно з цим оновили кримінальний кодекс СРСР. Тепер у документі розширили поняття цих суспільно небезпечних діянь.

Раніше ми писали, що Трагедію Бабиного Яру двічі намагалися приховати

Тобто після нововведень фактично гамівну сорочку могли натягнути на будь-кого, хто критикував владу. Психічнохворими визнавали також тих, хто подавав прохання про дозвіл на виїзд за кордон або ж відмовлявся повертатися до СРСР з капіталістичних країн. Кидали до лікарень як поодинці, так і групами. У серпні 1968 року на мовчазну акцію протесту на московську Червону площу вийшли 8 радянських дисидентів. Вони виступали проти введення військ СРСР та країн Варшавського договору до Чехословаччини. Усіх їх заарештували співробітники КДБ. Проте вже через кілька днів закордонна преса вийшла із заголовками про свавілля радянської влади. Зрештою, шістьох учасників акції засудили до таборів та колонії, ще двох визнали неосудними та направили на примусове лікування до психіатричних лікарень.

У 1960-х роках радянські медики активно займалися вивченням уповільненої шизофренії. У захворювання дуже нечіткі симптоми, насправді такий діагноз можна було б поставити ледь не кожному. Це пізніше довели, що такої форми шизофренії не існує, а в СРСР саме такий діагноз найчастіше ставили дисидентам. Серед них – поет Йосип Бродський, відомий автор оздоровчої та духовної систем Порфирій Іванов, білоруська журналістка Валерія Новодворська, український дисидент, поет та математик Леонід Плющ та інші. Другим за «популярністю» діагнозом був сутяжно-паранояльний розвиток особистості.

Проте псевдохворих не просто ізолювали від суспільства. Їм робили ін’єкції сульфозину, який викликає сильні м’язові спазми та некрози; їх вводили в інсулінові коми та просто нашпиговували нейролептичними препаратами, перетворюючи цілком здорову людину на овоч. Усі ці методи навіть в той час вже були заборонені в Європі та США. Пацієнти внаслідок нелюдяної терапії були пригніченими та заляканими, інколи такі знущання призводили до реальних порушень психіки.

Наприкінці 1970-х років представники Московської Гельсінської групи створили незалежну комісію з розслідування використання психіатрії у політичних цілях. Проте згодом всі учасники робочої групи піддались репресіям з боку радянської влади. Реальні факти та документи стали відомі загалу тільки з настанням перебудови. За підрахунками міжнародних організацій, жертвами каральної психіатрії в СРСР стали понад 2 мільйони людей.

Більше дивіться у відео

Дивіться також: Російські спецслужби вбивають отрутою, яка не залишає слідів

Понад два мільйони людей стали жертвами каральної психіатрії в СРСР

0 - 0 Коментувати

Більше ніж два мільйони інакодумців в СРСР стали жертвами каральної психіатрії. Це дані Всесвітнього товариства з прав людини. Аби уникнути громадського резонансу, дисидентів та просто небажаних для режиму людей, інколи навіть без рішення суду, визнавали душевно хворими. Громадянам СРСР навіювали, що виступати проти комуністичного устрою, де все начебто добре, можуть хіба що божевільні.

Перші психіатричні медичні установи у Російській імперії з’явилися у 1986 році. Проте тоді їх ще не використовували як заклади покарання. Усе змінилося з приходом до влади більшовиків. Та справжній розквіт примусової каральної психіатрії настав у 60-х роках за правління Микити Хрущова. На XX з’їзді компартії Хрущов проголосив свою вже легендарну промову з критикою сталінських репресій: масових розстрілів, депортацій та висилок у табори. Проте інакодумці нікуди не зникли, а отже, треба було вигадати нові методи репресій та залякування. До того ж треба було подбати про реакцію міжнародних спільнот. Так вигадали цілком законний спосіб – примусову психіатрію.

У 1961 році затвердили постанову про невідкладну госпіталізацію психічнохворих людей, які становлять суспільну небезпеку. Одночасно з цим оновили кримінальний кодекс СРСР. Тепер у документі розширили поняття цих суспільно небезпечних діянь.

Раніше ми писали, що Трагедію Бабиного Яру двічі намагалися приховати

Тобто після нововведень фактично гамівну сорочку могли натягнути на будь-кого, хто критикував владу. Психічнохворими визнавали також тих, хто подавав прохання про дозвіл на виїзд за кордон або ж відмовлявся повертатися до СРСР з капіталістичних країн. Кидали до лікарень як поодинці, так і групами. У серпні 1968 року на мовчазну акцію протесту на московську Червону площу вийшли 8 радянських дисидентів. Вони виступали проти введення військ СРСР та країн Варшавського договору до Чехословаччини. Усіх їх заарештували співробітники КДБ. Проте вже через кілька днів закордонна преса вийшла із заголовками про свавілля радянської влади. Зрештою, шістьох учасників акції засудили до таборів та колонії, ще двох визнали неосудними та направили на примусове лікування до психіатричних лікарень.

У 1960-х роках радянські медики активно займалися вивченням уповільненої шизофренії. У захворювання дуже нечіткі симптоми, насправді такий діагноз можна було б поставити ледь не кожному. Це пізніше довели, що такої форми шизофренії не існує, а в СРСР саме такий діагноз найчастіше ставили дисидентам. Серед них – поет Йосип Бродський, відомий автор оздоровчої та духовної систем Порфирій Іванов, білоруська журналістка Валерія Новодворська, український дисидент, поет та математик Леонід Плющ та інші. Другим за «популярністю» діагнозом був сутяжно-паранояльний розвиток особистості.

Проте псевдохворих не просто ізолювали від суспільства. Їм робили ін’єкції сульфозину, який викликає сильні м’язові спазми та некрози; їх вводили в інсулінові коми та просто нашпиговували нейролептичними препаратами, перетворюючи цілком здорову людину на овоч. Усі ці методи навіть в той час вже були заборонені в Європі та США. Пацієнти внаслідок нелюдяної терапії були пригніченими та заляканими, інколи такі знущання призводили до реальних порушень психіки.

Наприкінці 1970-х років представники Московської Гельсінської групи створили незалежну комісію з розслідування використання психіатрії у політичних цілях. Проте згодом всі учасники робочої групи піддались репресіям з боку радянської влади. Реальні факти та документи стали відомі загалу тільки з настанням перебудови. За підрахунками міжнародних організацій, жертвами каральної психіатрії в СРСР стали понад 2 мільйони людей.

Більше дивіться у відео

Дивіться також: Російські спецслужби вбивають отрутою, яка не залишає слідів

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

21.10.2017
Загрузка...

Дивіться на ICTV


Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

Увійти через соц. мережу

ВГОРУ
Вгору

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: