Рімейк найстрашнішої гри нагадує, що сейвів у житті не буває
A hunter from the darkest wild
makes you feel just like a child.
Jumanji
Буремні 90-ті запам’яталися пострадянським підліткам не базарними сумками та бандитськими розбірками, а різнобарвним трешем на відеокасетах. Це були часи, коли безальтернативна пропозиція породжувала нерозбірливий попит. Один із яскравих спогадів – історія про древню настільну гру «Джуманджі», яка виринала в реальний світ смертельними напастями, коли хто-небудь починав у неї грати. Тільки пройшовши гру до кінця можна було все зупинити. Але до кінця доживали не всі.
Новий фільм «Джуманджі: Поклик джунглів» (Jumanji: Welcome to the jungle) повертає нас назад в 1996 рік, хоч події картини відбуваються у наш час. Просто нам знову підсовують школярів, котрі вирішують зіграти в найнебезпечнішу у світі гру. Автори фільму осучаснили історію, і тепер «Джуманджі» – це відеогра, яка замість виплескувати негоди назовні, затягує героїв у власний всесвіт смертельних джунглів. Причому підлітки можуть обрати собі персонажів. Так ботан перетворюється на мачо бугая, крутий спортсмен стає боягузливим зброєносцем, зарозуміла краля – товстим професором, а сором’язлива сіра мишка – аналогом Лари Крофт. Кожен з них має по три житті та свої спеціальні здібності.
На цьому нововведення вичерпуються, бо далі ми все одно повертаємось у старий добрий треш оригінального «Джуманджі», що намагається розважати глядачів пласкими жартами та екшн сценами з небезпечними тварюками. Ну а мораль цієї байки – життя в тебе лише одне і сейвів немає, тож прожити його треба так, як ти хочеш і бути тим, ким бажаєш.
Проте смішне лицедійство Двейна Джонсона, вправні кривляння Джека Блека та істерики Кевіна Харта не виправляють абсолютно тупих діалогів. Екшн для 2017 року заслабкий, а головний поганець – взагалі невиразний. І навіть тема занурення у комп’ютерну гру розкрита на аматорському рівні. Тому фільм «Джуманджі: Поклик джунглів», як і оригінальна стрічка, може захопити лише школярів. Для більш дорослої аудиторії нова картина стане хіба що легкою розвагою на пару годин, аби встигнути з’їсти відро попкорну.
Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранку у Великому Місті”
Також читайте: Мультфільм «Фердинанд»: бикувати придумали не курчатка