PGRpdiBjbGFzcz0iaWN0dl9hX2JveCI+PGNlbnRlcj48c2NyaXB0IGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWlkPSIxMzE4IiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1mb3JtYXQ9ImZ1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLXNpdGVfaWQ9IklDVFZfRnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tY29udGVudF9pZD0ie3JlcGxhY2VfbWV9IiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD48L2NlbnRlcj48L2Rpdj4=
УКР
УКР

“Легенда Г’ю Гласса”: чи варто жити заради помсти

0 - 0

Алехандро Іньярріту створив масштабне кінополотно за участі ДіКапріо та Гарді, якому експерти відразу напророкували шорт-ліст “Оскара”, от тільки отримати приз йому навряд чи вдасться.

The-Revenant-kadr-1

…это когда ты как живой снаружи. Копай глубже – там мертвые души!

Д. Шуров

Фільм “Легенда Г’ю Гласса” від самого початку анонсу вважався одним із фаворитів головної кінопремії року. Тут вам і прославлений режисер Алехандро Іньярріту (подарував нам прекрасного “Бердмена”), і мегазірка Леонардо ДіКапріо, і мачо Том Гарді на додачу. А яка тут історія. Протистояння людини і природи, коли покинутий напризволяще чоловік мусить вижити у нелюдських умовах суворої зими. І не де-небудь, а в самому серці Дикого Заходу. Як водиться фільм заснований на реальних подіях. Вірніше на однойменному романі Майкла Панке, котрий дійсно написаний на основі цікавого життя одного із підкорювачів Америки Г’ю Гласса. Хоча ні, не однойменному, бо в Україні стрічку назвали “Легенда Г’ю Гласса”, а роман називається “Revenant”, що перекладається на кшталт “той, що повернувся”, з того світу само собою.  Погодьтеся, все, що лише можна уявити із обов’язкових атрибутів оскароносного фільму “Легенда” має. Але, б’юсь об заклад, завітної статуетки йому не бачити.

По-перше, фільм затягнутий. Ну навіщо було городити класичну історію виживання на дві з половиною години? Причому весь фільм знятий у такій гнітючій манері, коли все, навіть сірий тон відеоряду, наштовхує на думку, що життя – це зайве витрачання часу і боротьба ні за що. Тут навіть сніг легко сплутати з попелом, особливо коли його забарвлюють кров’ю. Виправдовує автора лиш те, що фільми-номінанти менше двох годин не тривають, але ця їхня риса мене завжди дратувала. А от екшн сцени, що регулярно перемежовують медитативне балансування героя ДіКапріо на межі життя і смерті, вельми непогано поставлені. Звичайно, коли герої стріляють з однозарядних пістолів по декілька раз, не перезаряджаючи, хочеться кричати “Не вірю”. Але сцена з ведмедем на початку фільму – це просто бомба кіномистецтва. Серйозно, більш красивого зображення того, як грізлі задирає людину, годі й шукати.

По-друге – герої. ДіКапріо зіграв класичного слідопита-скаута, що веде на промисел групу британських солдат центральною частиною Північної Америки. Дарма, що він не індіанець, але мову їхню знає та й сина червоношкірого має. Та яким би чудовим не був талант Леонардо, але давати нагороду за те, що людина весь фільм вдає чи то пораненого тюленя, чи викинутого на беріг кита, в кіноакадемії ще не почали. Про капітана цього дивного загону годі й казати. Типовий ідеаліст-шукач пригод, що не може не тільки вправно керувати загоном, але й вберегти похідну касу. Єдина світла пляма серед персонажів – Джон Фіцджеральд. Том Гарді, котрий його зіграв, повинен подякувати ДіКапріо за те, що він впросив Тома прочитати сценарій фільму і згодитися на роль. Фіцджеральд – це ікона першовідкривача північноамериканського континенту, тобто злодія без сорому і совісті. Саме сюжетна лінія про те, як він кинув Гласса помирати, і як потім продовжує жити у суцільній брехні – красиво демонструє настрої, що панували в ті часи в Новому Світі. Людина людині вовк – найкращий вислів для відображення суті стосунків між людьми, що стараються вижити за тисячі миль від рідної країни.

Останнім цвяхом у труну, в якій творці фільму “Легенда Г’ю Гласса” поховали всі плани на “Оскар”, стала наскрізна сюжетна лінія фільму про бажання Г’ю помститися Джону. Помста стає ледве не єдиним бажанням персонажа ДіКапріо, заради якого він готовий обманути навіть смерть. Але чи варто воно того? Всі ті жахи, котрі йому доведеться пережити, щоб дістатися до горлянки Фіцджеральда стають буквально страшнішими за саму смерть. Тим паче для скальпованого Джона, що боїться власної тіні, швидка кончина мабуть буде найлегшою долею.  Тому в кінці фільму Іняріту й обриває оповідання, не показуючи, що сталося далі з тими героями, котрі лишилися в живих. Бо насправді – всі вони вже давно мертві в середині. І за це Алехандро варто поставити вищий бал, але без хеппі енду золотих статуеток не буває.

Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранок у Великому Місті”

29.12.2015 12:11
0 - 0



Загрузка...

Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

Увійти через соц. мережу

ВГОРУ
Вгору